Зараз як ніколи раніше, я відчуваю що значить бути
вдома та не бути вдома. Коли я вдома, я
не звертаю уваги на дуже багато речей,
а зараз мене дратують навіть
незначні дрібнички.
Іноді навіть
здається, що все не так в цьому місті.
Дійсно, тут я набагато більше, порівняно з іншими регіонами України, стикаюся с
грубощами, з дуже, м’яко кажучи «дивним»
відношенням до України та українського, з майже відсутністю правил дорожнього руху та в
великим небажанням надавати столик у ресторані двом молодим жінкам.
Крім того, люди
тут дуже мало усміхаються, а щодо «сфери обслуговування» - то її, мабуть, зовсім
не існує, або вона десь дуже глибоко сховалася :).
Одного разу я зайшла в банк. Розклад
роботи – з 9 до 17, без перерви. Я
зайшла десь у 12.45 та мене не хотіли обслуговувати через те, що касир
збиралася на обід. І намагалися «звернутися» до моєї людяності - ви
же розумієте, вона одна, вона зголодніла.
Я розумію, але…
Можна скласти величезний
лист всіх цих речей, але не головне. Відчуття мої дуже загостренні. Якась дрібничка – і все, я вже «на взводі». Дуже вдячна зараз за церкву тут та за групу. Це дійсно нагадує дім.
Зараз все вже
більш – менш зрозуміло та час збиратися.
А ще подумалося – а взагалі моя домівка – це навіть не Київ та не Україна,
моя домівка – це небеса. Але коли
збиратися туди – вирішувати буду не я.
Немає коментарів:
Дописати коментар