Ранок. Тихо - допоки я не увімкнула радіо. Чудова музика, яка дає настрій на весь день, та, як завжди, затори на дорогах – наче такий собі полоз, який ніяк не хоче звільнити шлях для інших істот. Чи побачу я сьогодні сонце? Скучила вже за ним. Відкриваю штори - та починаю мружитися від сонячного світла. Нарешті! А зараз кава та голубика з малиною. Чому в Україні немає голубики? Як великі чорнильні краплинки, але з чудовим запахом та смаком - смаком казки та чогось неймовірного. Замріялася, але вже час. Люди - хтось в ділових костюмах, хтось в шортах та кросівках; кораблі – великі та маленькі; чайки – деякі наче на прогулянці, здається, що зараз візьмуть одне одну під крило та будуть проходжуватися або пристрибувати, а деякі – у метушливому пошуку їжі та майже не звертаючи увагу та оточуючих; сонце, наче виглядає та посміхається із-за спини хмарочосу, вітає усіх людей; небо наче злилося з водою, колір майже однаковий, - все це створює дуже незвичайне почуття на початку дня. Здається, що я вже бачила це разом. Знаю, що це неможливо. Раніше мене тут не було. Я бачила це окремо – люди, кораблі, чайки та посмішка сонця. Але сьогодні все це стало дивною картинкою, яка надихає, впливає на настрій та навіть змушує розплющити очі та посміхатися у відповідь. Я посміхаюся та ще не знаю, що або хто на мене чекає… Зараз я знову посміхаюсь через всі ці спогади. Зараз я вже навіть знаю, хто на мене чекав. Але це зовсім інша історія.
Немає коментарів:
Дописати коментар